СВІТЛО ЯК МЕТАФОРИЧНО-СМИСЛОВИЙ ЧИННИК В АРХІТЕКТУРНОМУ ДИЗАЙНІ: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Анотація

У статті здійснено міждисциплінарний аналіз феноменологічного підходу до архітектури з акцентом на світло-просторову категорію як засіб формування емоційного та сенсорного досвіду людини. В статті розглядається світло не лише як фізичне явище, а як засіб творення архітектурного простору, що формує його глибину та значення. Метою дослідження є виявлення потенціалу феноменології як методу, що сприяє проєктуванню просторів, здатних викликати індивідуальні й колективні переживання. Підкреслюється, що феноменологія зосереджена на тілесному та емоційному досвіді людини в просторі через категорії світла, тіні, матеріалу й часу. У статті зазначено, що в українському архітектурному контексті цей метод тривалий час залишався поза увагою наукової дискусії, поступаючись раціоналістичним підходам. Аналіз творчості Тадао Андо, Ле Корбюзьє, та Луїса Кана демонструє, як світло структурує простір, задає настрій і формує архетипічні образи. Розглянуто також культурні аспекти використання світла від античності до готики, де воно виступало носієм символічного змісту, а також, через живописні роботи великих митців – Ремб- рандта і Тиціана. Сучасна архітектура повертається до розуміння простору як сенсорного й емоційного досвіду, в якому світло слугує ключовим засобом комунікації. Особливу увагу приділено можливості інтеграції феноменології з нейронаукою для вивчення впливу світлових сценаріїв на людину. Світло в архітектурі виконує подвійну функцію: визначає фізичну структуру простору й водночас формує його емоційно-смисловий вимір. Таким чином, автори обґрунтовують важливість міждисциплінарного підходу до проєктування, що враховує як художні, так і нейрофізіологічні аспекти сприйняття простору. Застосування подібного підходу відкриває нові перспективи для створення середовищ, що не лише відповідають функціональним вимогам, а й здатні викликати глибоку особисту взаємодію з архітектурою.